Відео-уривок з виступу Р.Б.Рыбакова

Від редакції

Даний відеофрагмент відтворює виступ Р.Б.Рыбакова (нинішнього директора Інституту Сходознавства і колишнього засновника Радянського Фонда Реріхов і довіреної особи С.Н.Рериха), який дав однозначно негативну оцінку Міжнародному Центру Реріхов (далі МЦР) в особі “Шапошникової і компаній”.
Крім того, Р.Б.Рыбаков розкрив таємницю виникнення широко відомого в реріховськіх кругах листа С.Н.Рериха, опублікованого в газеті “Радянська культура” 29.07.1989 р., яке відоме під назвою “Зволікати не можна”.
Цей лист часто приводиться прихильниками МЦР як ініціатива самого С.Н.Рериха, що не відповідає правді, як з’ясувалося з ніжепріводімого виступу Р.Б.Рыбакова на прес-конференції в Державному музеї Сходу 25.09.2007

Лист “Зволікати не можна” більш ніж актуально на сьогоднішній момент, оскільки саме на нього посилаються прихильники МЦР в спорі за права на володіння садибою Лопухиних, з якого їх виселяють згідно Ухвалі Ради міністрів про створення Державного музею Н.К.Рериха від 4 листопада 1993 р. N. 1221.
Тобто побажання С.Н.Рериха про створення суспільного музею, а не державного, висловленого в листі “Зволікати не можна” в 1989 р., є кон’юнктурний погляд Р.Б.Рыбакова, що написав цього лист. І як говорить сам Р.Б.Рыбаков, С.Н.Рерих “вже погано бачив, погано чув”, тобто
можна говорити про недостатню дієздатність Святослава Миколайовича, який постійно жив в Індії, і мало розбирався в бюрократичних і політичних реаліях Росії. Якби С.Н.Рерих знав, в яку страшну фанатичну секту звиродніє пропозиція Рибакова про створення суспільного музею, то напевно він би поостерегался підписувати вищезгаданий лист.

Нижче додається відео-уривок з виступу Р.Б.Рыбакова на прес-конференції в Державному музеї Сходу “Доля спадщини Реріхов: правда і вигадка”, що проходила в Москва 25.09.2007.
З цього виступу видна різко негативне відношення Р.Б.Рыбакова до сьогоднішнього зла в Реріховськом Русі, який утілився в особі московського Міжнародного Центра Реріхов і його директора Л.В.Шапошниковой, яку на цей пост запропонував не хто інший як сам Р.Б.Рыбаков, який потім про це сильно пошкодував, що виявляється з інтерв’ю” завідувачки, що не “Відбулося, меморіальним кабінетом Реріха в Державному музеї Востока О.В.Румянцевой в 1994 році:

” Це не був його [С.Н.Рериха] вибір, кандидатуру [Л.В.Шапошниковой] йому запропонував Р.Б.Рыбаков (директор Інституту Сходознавства РАН, давній друг С.Н.Рериха), який наполіг на цьому, хоча, по розповіді самого Ростислава Борисовича, Святослав Миколайович дуже сумнівався і кілька разів перепитав його: “Ви упевнені, що це повинна бути Шапошникова? Ну, що ж…
Ну, ну…” Ростислав Борисович пізніше пояснював це своє рішення тим, що знав пробивні здібності Л.В.Ш., до того ж в цей час вона тільки що пішла на пенсію і була абсолютно вільна. Коли відбулися всі факти підміни хороших ідей, запропонованих раніше Святославові Миколайовичеві Рибаковим (Реріховській Фонд був задуманий ним як центр відродження російської культури), Ростислав Борисович приїхав до З. Н.
Реріху і просив у нього вибачення за свою помилку. По розповіді Р. Би. Рибакова, Святослав Миколайович погладив його по коліну і сказав: “Я все знаю про Шапошникову. Не хвилюйтеся, хай пройде час, все врешті-решт буде добре” “.

Саме по собі нічого не робиться. Тільки внесенням правди можливо розсіяти хмари зла і брехні, які заполонили сьогодні горизонт Реріховського Руху. І що нижче приводиться відео-файл є маленьким внеском в справу правди, яка, як мовиться, рано чи пізно восторжествує.

* * *
Адреса відеокліпу: http://ay-forum.net/1/Rybakov_GMV_25.09.07.wmv (10 Мб)
Текст до даного відеокліпу:

“РИБАКІВ Р.Б.: Я хочу представитися тим, хто мене не знає: Рибаків Ростислав Борисович, директор Інституту Сходознавства і довірена особа Святослава Миколайовича Реріха.

Саме я створив Радянський фонд Реріхов, проти чого рішуче виступили і Ольга Володимирівна Румянцева, і Людмила Василівна Шапошникова разом. Я тоді поїхав до Святослава Миколайовичеві.
Вимушений засмутити мого опонента, але автором опублікованого в газеті листа “Зволікати не можна” був я! Святослав Миколайович подивився текст, дуже його схвалив і (Бог мене зберігав) сказав: “Тут треба внести деякі зміни”. А він вже погано бачив, погано чув. Я вчасно зміркував і сказав: “Виправіть своєю рукою”, - і він зробив це. А для того, що б надрукувати, мені привезли машинку.
Я сидів в сусідньому номері і друкував.

Тому думки, які були виражені в листі “Зволікати не можна”, відображали ситуацію 1989 року, як вона мені бачилася, і як я доніс її до Святослава Миколайовича. Тоді планувалося створити Радянський фонд Реріхов в рамках Фонду культури. Але проти цього виступила Раїса Максимівна Горбачова. Вона дуже мудро сказала: “Ні, хай це буде окремий фонд”.

В цій справі навколо Реріхов сплутані два поняття: “спадщина” і “спадок”. Шапошникова і компанія б’ються саме за спадок. Шапошникової завжди треба мати ворога - тільки тоді вона жива, тільки тоді вона повнокровно існує. Зберіть список людей, звільнених за ці роки…

Фонд Реріха замислювався абсолютно не так. Якщо кому-небудь коли-небудь буде цікаво, як він замислювався, я готовий поділитися. Те, що відбувається сьогодні, - все абсолютно не те, абсолютно не те. Адже все це намагаються вписати в рамки “порятунку російської культури”. Скільки народу при цьому розтоптано!..

Зліва направо: Рыбаков Р.Б., директор інституту Сходознавства; Попов Г.П., помічник ген. директори Гос. музею Сходу; Бондаренко А.А., директор Музею-інституту сім’ї Реріхов в С-петербурге.

Основна діяльність Шапошникової і компанії - розправа з інакодумцями. Це вписується, як абсолютно правильно сказав Михайло Борисович, в тьму Середньовіччя…

Ще у мене маленька ремарка щодо назв картин для виступаючого журналіста. [Звертається до И.В. Королькову]. (Я із захопленням прочитав Вашу статтю.)

Просто я приведу один приклад: Реріх показує мені свої картини. Я їх все фотографую. Ця історія небагато містична, і з нею багато пов’язано. І з тією картиною, про яку піде мова, теж. Святослав Миколайович приносить цю картину, ставить. Він говорить мені назву. Я записую і фотографую. Це якась фантастична карта.
Він говорить: “Картина називається “Знаки священні”, але Ви краще напишіть - “Заповіт Вчителя”". Розумієте, що це означає? Я не думаю, що у Ріпина “Іван Грізний вбиває свого сина” може називатися інакше. Тут назва точно вивірена. А у Реріха інший підхід. У нього важливий філософський посил картини. Бували випадки, коли він міняв назви картин. Для нього це була цілком природна річ.

І останнє… Мені здається, що головна мета нашої сьогоднішньої зустрічі - розповісти правду. Спасибі музею Сходу, що він навіть не перейшов в настання, але зайняв хоч би оборонні позиції. Адже стільки років йде це агресивне неподобство… Що треба робити? На мій погляд, нічого робити не треба.

До речі - це теж вам треба знати - саме я запропонував Шапошникову як директора Музею Реріха, а потім їздив до Святослава Миколайовичеві винити. Дуже цікаво, адже він навіть не знав, що я в Бангалоре; але коли я увійшов, він сказав: “Я знаю, навіщо ви приїхали. Не хвилюйтеся. Все врешті-решт утворюється”. Потім я все йому розповів. Сказав, що йду з Фонду.
Він заперечив: “У жодному випадку”. Після чого я приїхав. З Шапошникової ми вже не спілкувалися. Я передав, що виходжу з Правління, але Святослав Миколайович велів мені залишитися у Фонді. Але на другий день мене, звичайно, з тріском вигнали з цього Фонду. Це було цілком природно.

Але це все, мені здається, утворюється, як і говорив Святослав Миколайович. І чудово, що музей Сходу, нарешті, заговорив, розповів правду. Я вважаю, що не можна, щоб річка текла тільки в один бік потоком каламутної рідоти. Самій Шапошникової належить одна дуже хороша фраза, сказана на найранішому етапі: не повинна одна реріховськоє установа тиснути інше.
Тому ми, наприклад, Інститут Сходознавства, до речі, я хочу підкреслити, підписали з МЦР (за їх же ініціативою) договір про співпрацю.

Тому все-таки бажано пам’ятати про спадщину Реріхов, а не про спадок. Адже в питанні про останній, звичайно ж, все вже давно доведено. Я можу привести деякі деталі, як підписувалися ці дарчі, і інше. Але, врешті-решт, це вже не важливо. Важливо, що існує такий дивовижний центр, як музей Сходу в Москві, який веде величезну роботу, і не тільки по Реріху.
До речі, у нас немає жодного художника, про якого було б стільки монографій, стільки взагалі написано, стільки різних музеїв. Реріхам в цьому сенсі дуже повезло…

Тому, мені здається, завдання всіх присутніх тут - докопатися до правди, повірити в неї, почути іншу сторону. Втім, безумовно, і ту сторону теж. Але все-таки давайте працювати над збереженням, примноженням, пам’ятаючи те, що в нашому будинку спадщина Реріхов, а не спадок. А картинам тут, здається, дуже затишно, дуже зручно.
Даруйте, що я затягнув свою мову, забув про правила поведінки”.